Тяготи Перовою світової війни і консервативна непоступливість монархії привели Німеччину, як і Росію, до революційних подій. В результаті революції, що сталася в листопаді 1919 року, був скинений кайзер Вільгельм II, і в країні встановлено республіканське правління. Веймарська республіка в Німеччині проіснувала аж до її ліквідації нацистською партією в 1933 році. Як і Радянська Росія, Німеччина отримала важку спадщину кайзерівських часів, проте
місцева соціал-демократична партія так і не зуміла пом`якшити економічні лиха країни, а головне, приборкати роздирали республіку з усіх боків радикальні праві і ліві політичні рухи.
Веймарська Конституція
Незабаром після перших виборів в Установчі збори, що відбулися 19 січня 1919 року, його депутати взялися за вироблення демократичної конституції для країни. Взимку ж цього року вона була запропонована лівим лібералом Гуго Прейсс і прийнята парламентом 19 липня того ж року. Разом з тим, хоч цей головний закон і став одним з найбільш прогресивних для свого часу, затвердивши законодавчо і закріпивши в країні дійсно широку демократію і свободу дій, його біда полягала в тому, що він зовсім не відповідав прагненням діючих політичних партій. Конституція фактично стала компромісом між ними. Так, Німеччина вперше отримала виборний парламент, широку свободу для всіх верств суспільства (парадоксально, але свободою 
користувалися навіть агресивні екстремісти на зразок партії Адольфа Гітлера, відкрито заявляли про свої плани знищити демократію). Однак вся подальша історія республіки - це конфронтація лівих і правих, їх спроби змінити Конституцію, схиливши чашу терезів на свою сторону.
Складні роки республіки
Першим її президентом став Фрідріх Еберт, а прем`єр-міністром - Філіп Шейдеман. Обидва були представниками соціал-демократів. Веймарська республіка отримала вкрай важку спадщину від попереднього періоду. Ще до прийняття Конституції від держави спробували відколотися комуністи Мюнхена, проголосивши в квітні 1919 року Баварську Радянську республіку. Вона була ліквідована урядом лише через місяць. Через рік сили реакції (очолювані великим землевласником Вольфгангом Каппом і військовим генералом Вальтером фон Лютвіц) спробували вчинити державний переворот. Однак Веймарська республіка була врятована страйком робітників. Разом з тим в баварських землях все ще продовжували діяти контрреволюційно налаштовані військові з`єднання. Крім відкритих заколотів правих і лівих рухів, Веймарська республіка мала й інші проблеми. Перш за все, це налаштованість самих представників державного апарату проти неї. Армія, хоча і була здобута ця демократам на першому етапі, однак дуже скоро вийшла з-під їх контролю і аж до початку тридцятих тяжіла до встановлення в державі правління «сильної руки». Політичні партії, як вже було зазначено, також не могли домовитися між собою і знайти компроміси в побудові спільної держави. Замість цього вони буквально роздирали країну. Це не додавало їм престижу в очах населення, і вони дуже швидко втратили його підтримку, що призвело до народного розчарування демократією і тривалій політичній кризі. Веймарська республіка отримала своїх державних чиновників в спадок від старого режиму. Вони були вже спочатку занадто консервативні для неї. Але інакше їх просто нізвідки було взяти.
Призначення канцлером Гітлера
Всі ці причини приводили до тяжких соціальних і економічних криз, що тягнувся ще з Першої світової. Опозиційні партії, тобто практично всі, зовсім не прагнули взяти владу, навпаки, перебування в опозиції було їм вигідно, тому що дозволяло критикувати уряд за повної відсутності власної відповідальності. В результаті перманентної нестабільності і грянула в кінці двадцятих світової фінансової кризи значна кількість місць в парламенті отримала НСДАП. А вже потрапивши в парламент, шляхом шантажу вона змусила другого і останнього президента республіки Пауля фон Гінденбурга призначити канцлером Адольфа Гітлера. Останній і розгорнув дії з ліквідації республіканського устрою і демократії.
